А з'явився на світ маленький Вітя в казахстанському Екібастузі в сім'ї молодих геологів, яких доля закинула туди освоювати недавно відкрите родовище кам'яного вугілля. Коли хлопчику виповнилося три рочки, Романухи повертаються на рідну Овруччину, в село Сорокопень, а батька Віті направляють очолювати щебеневе виробництво: спочатку у Бондарці, а потім у Норинську та Білокоровичах.
У перший клас Овруцької російськоомвної школи №3 Віктор з Бондарців поїхав автобусом. І це, мабуть, був знак на все майбутнє життя, яке здебільшого проходило "на колесах". Середню школу хлопець закінчував у Норинську. Далі його дорога повела до Києва, на Рибальський острів, де він здобував професію електрозварника в профтехучилищі при славнозвісному заводі "Ленінська кузня", який одних лише рибальських траулерів щорічно випускав по 24. Військову службу проходив на Псковщині в ракетних військах стратегічного призначення. Примітно, що в і в шкільні роки, і в училищі, і у війську Віктор дружив зі спортом, здобував перемоги в бігу на довгі дистанції. А ще захоплювався малюванням (цей дар передався йому у спадок від тата).
Чорнобильська біда погнала сім'ю Романух у пошуках безпечнішого місця проживання, і Віктор у 1988-му році переїздить до нашої Варварівки, де в місцевому радгоспі "Комсомолець" починає працювати електрозварником. Звідти його потягло до школи, де запропонували роботу старшого піонервожатого. Тут і стали розкриватися його таланти. Художнику-самоуку доручають викладати малювання і креслення, довантаживши ще й уроками фізкультури. Але, відчуваючи нестачу професійних художніх і педагогічних знань, він у 1990-му вступає до Курського педінституту на художньо-графічний факультет, який закінчує у 1995-му. Своє захоплення живописом зумів передати багатьом учням. З художніми роботами школярів учитель навіть влаштовуав пересувні виставки в Рихальській школі, у Ємільчинському будинку дитячої творчості. Та оскільки фізичне виховання, як предмет, поглинало у нього левову частку робочого часу, віктор Анатолійович мимоволі став перекваліфіковуватись на вчителя фізкультури, в чому досяг переконливих результатів: добрий десяток років волейбольна команда варварівських школярів не знала собі рівних у районі, перемагала своїх ровесниць і в області. Скоро їхню славу підхлпили й хлопці. У 1999 році на обласній спартакіаді школярів дівчата здобули перше місце, а юнаки стали срібними призерами.
У 2004-му Віктора Анатолійовича запрошують на посаду директора Ємільчинської ДЮСШ. Власне з того часу і розпочинається "золотий вік" нашого дитячого і юнацького волейболу. У 2008 і 2009 роках ємільчинські юнаки виграють обласну спартакіаду школярів, а в 2010 та 2012 "золото" на цих змаганнях виборюють дівчата. 2008-го команда дівчат стала фіналістом чемпіонату України з волейболу. На сьогодні в активі юних волейболістів та їхнього наставника десятки блискучих виступів і перемог, як в області, так і в Україні. Відомими у спортивному середовищі стали імена втихованців тренера - Олени Мухаревич, Анни Демиденко, Віталія Степушенка, майстра спроту України Артема Олмельченка. За багаторічну плідну роботу Віктор Анатолійович у 2010-му отримав обласну відзнаку "Тренер року", має багато грамот і дипломів. Його портрет у 2020 було занесено на Районну Дошку Пошани. А в колі друзів його шанують за пропаганду здорового способу життя, як умілого винороба та правного пасічника. Хоча дружина і муза цього чоловіка-самородка Валентина Борисівна жде не діждеться, коли він повернеться до жипопису, розгорне мольберта і розпочне малювати нову картину.
Олександр ВАЩУК НТ, 12.03.2021
| 
